Волонтерка Анна Майборода: «Маємо їздити на передову і у сіру зону, щоб привозити туди частинку України, дух цивільного життя, тепло, людяність»

 

Анна Майборода була однією з перших волонтерів, які у 2014 році підставили плече нашій армії. Маючи власний бізнес, коло друзів та однодумців, які не хотіли жити в країні із зашморгом тоталітаризму на шиї, вона одразу підтримала столичний Євромайдан. Коли влада Януковича втекла, з’ясувалося, що у військових частинах навколо Києва через патову ситуацію з постачанням солдатам навіть нічого їсти. Про це Аня дізналася з посту у Фейсбуці. Завдяки соцмережі й познайомилися між собою кияни Анна Майборода, Анна Сандалова та Іван Жеков.

«Тоді Ваня купив хліба, продукти і відвіз у Київський військовий гарнізон. А я поїхала до частини ППО, що у Василькові. Військові одразу не могли збагнути, що дві машини харчів, які швидко зібрали мої друзі з однієї із столичних мереж супермаркетів, то їм. Не вірили, що все це безплатна допомога. А коли відкрили ворота складу, я там побачила тільки кілька кілограмів цукру і все. На весь особовий склад у 100 військових», — згадує Анна Майборода.

З того власне й почалася її бурхлива діяльність як народного інтенданта української армії. Професіоналізм кризисного менеджера став у пригоді. Доводилося швидко і масштабно вирішувати питання забезпечення наших захисників майже всім — водою, харчами, медикаментами, засобами гігієни, бронежилетами, касками, тепловізорами тощо. У той час високопосадовець Міноборони зізнався Ані: ви, волонтери, робите те, що ми, військові, через особливості системи і стану військової структури зробити не в змозі. Бо навіть такі необхідні засоби індивідуального захисту, як бронік чи кевларова каска, не входили в офіційний перелік речового забезпечення. А без цього МОУ не могло навіть їх замовити, не кажучи вже про кількамісячні процедури держзакупівель, через які треба було пройти, щоб не порушити закон, та відсутність вітчизняних виробників такої продукції у необхідній кількості і гарантованої якості. А війна не чекала…

Щоб системно розв’язати проблему, волонтери налагоджували справді стратегічну комунікацію між собою та військовими. Дві киянки Ані —Майборода і Сандалова — у березні 2014-го у соцмережі створили сторінку «Підтримуй армію України!». З неї, напевно, й почався всеукраїнський рух військових волонтерів, які координували свої дії, перебуваючи у різних регіонах країни.

До листопада 2014-го  Аня разом з іншими волонтерами терміново «затикала дірки» у нагальних потребах воюючої армії, яка, по-суті, тоді лише народжувалася як справді українські збройні сили. Потім Майборода (за першою освітою — медик) стала  одним з ініціаторів впровадження стандартів тактичної медицини та законодавчого затвердження аптечки для військових. Організовувала та координувала навчання мобілізованих 4, 5, 6-ї хвилі. Тоді вперше в Україні на семи полігонах силами волонтерів, безплатно, із залученням 113 інструкторів провели навчання 65 тисяч осіб.

«То був кінець 2015-го. Як інструктор їздила навчати військових і цивільних в АТО, прифронтову зону — Станиця Луганська, Трьохізбенка й далі вздовж лінії зіткнення. Вразило, що у селах і містечках, які ще вчора були під обстрілами російських окупантів, де ще не відновлено енергопостачання, у вікнах будинків розбиті шибки, у холодній школі діти і вчителі у верхньому одязі готують святковий новорічний концерт.

І виникла ідея під Новий рік відвезти туди подарунки, привітати і заколядувати, — згадує Анна. — Беру у Києві костюми, вишиванки, віночки, хусточки. Телефоную до військового капелана Костянтина Холодова, який тоді перебував на сході, питаю — чи поїде він з нами колядувати. Отримую згоду.

Приїжджаємо. Інструктори з тактичної медицини нашого ГО саме були в Авдіївці. Нарядилися. Сергій Назаров (волонтер) — у костюм Миколая. Я і Іра Савєл’єва (на знімку) вбираємось у вінок, хустку. Оце переодягання відбувається десь в Очеретиному  дорогою у бік Авдіївки, шахти «Бутовка». Наш «вертеп» прямує на позицію Зеніт. Зимно, холодно… Брудні, замерзлі бійці у підвалі, де облаштована «зона відпочинку» після чергування на позиції. А ми такі із колядками, отче на гітарі грає, співаємо пісень, подарунки кожному привезли. І оті мужики мобілізовані, вирвані війною з мирного життя, де їх родини готуються до новорічних свят, у підземеллі донецьких степів боронять нас всіх, тримаються думками за родину, за свій дім… І так защемило серце. Ми співали і плакали самі, дивлячись на реакцію бійців».

Далі волонтерський «вертеп» поїхав через н. п. Опитне на Водяне. Опитне виглядало похмуро. Будинки зруйновані. Люди ходять вулицями, опустивши голови, сутулячи спини, ніби несуть щось важке… Може, саме такий вигляд має «тягар війни» на психологічному рівні? Побачивши цю сіру безнадійну картинку за вікном автівки, Майборода запропонувала зупинитися.

«Кажу: отче, давайте вийдемо, привітаємо людей. А у відповідь — Аня, може, не треба? Вони тут сепаратисти, не зрозуміють… Я наполягаю. Мовляв, усі ми — люди, і всі живемо на українській землі… Гальмуємо. Сіра зона, наближена до бойових дій. Блокпости. Нікого не пускають. І тут зупиняються дві машини, виходить дамочка-білявка в українському вінку на голові. Підхожу до жіночки, яка саме переходила вулицю. Вітаюся. Вона дивиться на мене, як на якесь диво чи космічного прибульця. Кажу: дозвольте вам заколядувати. Вона, бідненька, зовсім розгубилася…

І тут за лічені хвилини, як у старих фільмах про війну, коли після бомбардувань з підвалів і завалів виповзали люди, до нас починають стягуватися глядачі. Отче, ймовірно, був не в захваті від тої ідеї. А я наполягала — нехай у цих людей залишиться яскравий спогад про те, що до них приїхали з «великої землі» привітати зі святами, про них пам’ятають! І ось там, на якісь вулиці Опитного, ми починаємо колядувати, співати. За тим дійством спостерігають різні люди, переважно похилого віку. Запам’ятався чоловік із великим синцем під оком… І недовіру, розгубленість, зніяковілість у їхніх очах уже через п’ять-десять хвилин після початку нашого виступу змивають сльози… Хтось навіть усміхається, дехто нерішуче плескає у долоні. Далі було Водяне. І такі самі емоції…

Чому волонтери мають їздити на передову й у сіру зону? Не тільки заради того, щоб привезти харчі, ліки, необхідні речі, подарунки, смаколики тощо. Головне — привезти туди дух цивільного українського життя, трохи тепла, людяності…

У мене є камуфляжна форма, але коли їду на схід, ніколи її не одягаю. Навпаки — їду туди жінкою у цивільному вбранні. Завжди маю із собою шампунь та фен. У наметі взимку у чайнику гріла воду, щоб голову помити і зачіску зробити — накрутити волосся, накласти макіяж. Бійці на передовій мають це бачити. Бо вдома на них чекає така, як і я цивільна, жінка, дружина, мати…

У такий спосіб привожу туди частинку миру, звичайного життя, частинку впевненості, що вони там заради нас і ми за це вдячні! Ми привозимо до них частинку України, яку вони захищають.

— Після важких 2014—2015-го, коли наша армія, завдяки добровольцям і волонтерам, відродилася у боях російсько-української війни і встала на ноги, казали, що ви, народні інтенданти, виконали свою роль, а тепер держава вже в змозі виконувати функції із забезпечення ЗСУ сама. Що нині відбувається? Якщо завтра війна, що робитимете? — запитую у співрозмовниці.

«Передусім ми вирішували певні питання не лише тактично, а й системно. Окрім ситуативної допомоги на передовій, ми реформували нашу армію. Щось вдалося, щось ні. Але за ці роки кожен з нас набув безцінний досвід. Наш цивільний досвід, помножений на досвід, здобутий у практичній площині разом із військовими, починаючи із забезпечення армії і закінчуючи підготовкою і навчанням, дає свої результати й бачення системних змін.

Ми, ті, хто починав у 2014, 2015-му, досі підтримуємо зв’язки. І якщо буде потреба, станемо й будемо діяти, але вже набагато професійніше!» — так, дуже впевнено, без паузи відповіла вродлива жінка із бездоганною зачіскою і манікюром, бізнес-леді, яку підшефні на передовій російсько-української війни знають за позивними «Аня Вода», «Фея Аптечок» та «Гроза».

Фото надано Анною Майбородою.

Ольга ВАУЛІНА

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.