Буча. Свинцеве небо. Сіра, передвечірня вулиця.
Буча. Свинцеве небо. Сіра, передвечірня вулиця. Ми майже безшумно перескочили паркан і з відносною пересторогою рушили вперед. Залаяв пес. Ну як залаяв…Це був собачий крик. На всю глибину і широту собачої душі. Потім ми його побачили. Білого, контуженого алабая. Він біг до нас. Біг і гавкав. Зупинилися. Два калаша ледь рухнулися в сторону пса.Він підбіг. Гавкіт став взагалі нестерпний. Охрипший, глухий пес стояв і дивився нам прямо в очі.
— Пристрелимо?!
Пес вражав своїм виглядом і ніс потенційну загрозу.
— Ні!
— Братан! — звернувся я до алабая. — Що ти хочеш нам показати? Що тобі болить? Пішли, Братан!
Пес розвернувся і поволі повів нас по вулиці, але гавкати не переставав. За сто метрів він завів нас на подвір’я через виламаний паркан і замовк. Він привів нас показати своє собаче горе: розбиту снарядом літню кухню, порожній двір, де були лише його сліди на піску, ледь прикриті двері у будинок. Пес замовк. Тиша мертвого міста оточила нас. Дивлячись на ці двері, я розумів, що не хочу заходити у них.
Пес ліг,склав лапи, поклав на них голову і зітхнув майже як людина.
Ми ще раз глянули на двері. Тоді я сказав:
— Пішли,що ми там не бачили — черговий розграбований будинок?!
Насправді я не хотів знайти забитих власників будинку. Скоро за нами зайдуть поліцейські, то хай вони і займаються, а ми прийшли не за цим.
Я погладив пса по голові.
— Братан, все добре. Ми свої. Братан…
Треба повертатися. У нас ще робота не зроблена.
На паралельній вулиці залишки спаленої колони ворога. Хотіли проскочити — не вийшло. Ми сюди прийшли по того, хто був нашими очима у тому бою. Ось і його будинок. Сторожко входимо крізь пролом у паркані. Двір — пусто! Вікна — контроль! Фасадні двері зачинені (перевіряти, чи на ключ, навіть не збираємось) .Задній двір — пусто!
О! Вибиті скляні двері чорного ходу. Значить, були мародери. Цей почерк мені знайомий. Безшумно перевірили будинок — нема нікого. На жаль.
Кацапи з розбитої колони провели зачистку прилеглих вулиць. Жорстку зачистку.
Проводжу огляд. Авто: сліди куль у лобовому склі та водійському сидінні. Значить, намагався виїхати під час зачистки. Светр лежить поруч з машиною. Сліди крові на ньому і на землі під ним. З такими пораненнями не виживають. Прикро. Дуже прикро. До останнього була надія, що він встиг відійти.
Все. Уходимо. Ще є справи.
На вулиці чекає пес. Побачивши нас, починає знову гавкати, аж піною сходити. Ми йдемо, а він гавкає поруч. Контужений, зійшовший з розуму, здоровенний пес.
— Пристрелимо? — знову пропонує напарник.
— Нє, він вижив в цьому піздорєзі не для того, щоб ми його вальнули. Хай стереже свою мертву вулицю.
— Будь, Братан, — попрощалися ми з псом і пішли в сутінки.
Досі стоїть перед очима ця картина: мертва вулиця і цей охрипший пес. Чого ми його не пристрелили….
Автор: боєць ДУК ПС
(записала Ксенія Пантелєєва)